English


Автор проекта:
Марина В. Воробьева


Капранов С.

Жрицi Сайо в добу Хейан Та "Ісе Моногатарi"*

Статтю присвячено маловивченому явищу японської класичної культури – інституту жриць-сайо, розквіт якого припадає на добу Хейан (794 – 1185), та його відображенню в пам’ятці поч. Х ст. “Ісе моноґатарі”. До статті додається переклад фрагменту з “Ісе моноґатарі”, присвяченого зустрічі героя зі жрицею-сайо Ясуко.
Інститут жриць-сайо: [1] мало вивчений за межами Японії. Наприклад, у російському японознавстві немає жодної спеціальної праці, присвяченої цьому явищу. Проте воно заслуговує на більшу увагу. По-перше, протягом тривалого часу (принаймні VII — XIV ст.) інститут сайо: був однією з основних ланок, що поєднували імператорську родину з храмовим комплексом в Ісе – чільною святинею сінто. Вже одне це робить постать сайо: цікавою для японістів. По-друге, жриці-сайо: фігурують у багатьох класичних творах японської літератури. Розуміння їх неможливо без детального вивчення релігійних функцій та повсякденного життя сайо:. По-третє, розвиток ґендерних студій спонукає дедалі більше число науковців приділяти увагу історії жіноцтва в різних культурах світу. Будь-які дослідження такого роду щодо Японії будуть неповними без урахування інституту сайо:. Крім того, це явище має свої паралелі в інших культурах (наприклад, інститут весталок у Римі), і його вивчення може дати багатий матеріал для порівняльної культурології чи релігієзнавства.
Головним осередком студій сайо: в Японії є Музей історії сайку:, побудований на місці колишнього палацу принцеси-жриці неподалік станції Сайґу (повіт Такі префектури Міе). Музей було відкрито 1989 р., після двадцятирічних розкопок. При ньому працює науково-дослідницький центр, який регулярно видає наукові праці та матеріали з історії сайо:. Історія інституту сайо: відбита у “Кодзікі”, “Ніхон сьокі”, “Сьоку Ніхонґі”, “Ніхон ґокі” та інших хроніках, а також у “Сайкукі” – особливій хроніці сайо:.
Ця стаття є першою спробою в українському японознавстві розглянути зазначену проблематику . Не претендуючи на вичерпність, автор прагне накреслити загальний образ цього явища, його місце в японській історії та культурі. В основу статті покладено матеріали, зібрані під час подорожі до Ісе у травні 1998 р., яка стала можливою завдяки ґранту Японської фундації (Japan Foundation), за що автор висловлює глибоку вдячність. До статті включено також наш переклад фрагменту літературного шедевру кін. VIII – поч. ІХ ст. “Ісе моноґатарі” – чи не найяскравішого зображення жриці-сайо: в хейанській літературі.
Походження інституту сайо:
Загалом жриці (міко) завжди складали істотну частину сінтоського [2] духовенства. Генеалогічно вони пов’язані з шаманками, на що вказує спільний термін для позначення жриці та шаманки – міко. У сучасному храмовому сінто міко відведено другорядну роль порівняно зі священнослужителями чоловічої статі – каннусі. Міко – колишні посередниці між Богами й людьми – нині лише храмові танцівниці та помічниці священника (тут ми не торкаємося ролі жінок у “неофіційному” шаманстві та “нових релігіях” Японії). Натомість статус сайо: був виключно високий.
Варто згадати одне з найдавнішіх свідчень про Японію – китайську хроніку “Вейчжі”, що охоплює 220-265 рр. – де йдеться про правління цариці Хіміко (Піміко) [3]. Впадає в око подібність статусу Хіміко до статусу сайо: – целібат, жрецький / шаманський характер діяльності тощо. Можна припустити, що в давні часи біполярність владної структури – одна з характерних особливостей японської культури – виражалася в формулі “сакральна цариця – профанний правитель” (в ролі останнього виступав брат Хіміко), де роль цариці була головною. Тоді інститут ісеських сайо: можна розглядати як рудимент тієї давньої системи. Можливо, проте, й інше: китайські автори могли просто не зрозуміти всіх нюансів чужого суспільства й переплутати, хто ж був справжнім правителем – Хіміко чи її брат.
Відомості про початок інституту сайо: ми знаходимо в “Ніхон сьокі”: сувій V, 2, розповідає, що о:кімі (цар) Судзін (правив 97-33 рр. до н. е. за традиційним датуванням) вперше відокремив святиню Аматерасу від палацу й довірив її ритуали одній зі своїх доньок – Тойоскі-хіме; сувій VI, 6, містить оповідь про те, як о:кімі Суйнін (син Судзіна) передав священну посаду своїй доньці – Ямато-хіме, яка згідно з видінням перенесла храм Богині Сонця до Ісе. Ямато-хіме приділено особливе місце в сінто: її канонізовано як Богиню, їй присвячено окремий храм у комплексі Ісе, а також одну з книг “П’ятикнижжя” (“Сінто ґобусьо”) школи Ісе-сінто. Ця книга зветься “Ямато-хіме-но мікото сейкі”. Проте зазначених царів сучасні науковці вважають легендарними. Перша “історична” сайо: – донька імп. Темму (була жрицею з 673 по 686 рр. н. е.).
Заслуговує на увагу оригінальна, хоча й далеко не безперечна, гіпотеза походження інституту сайо:, запропонована відомим культурологом Оріґуці Сінобу, яке ми дозволимо собі навести повністю: “Для жінки, що служила в Палаці очищення, найбільшим табу було побачення з чоловіком. … Її-бо піднесено як дружину Божества. Хоча Аматерасу-О:мікамі [4] й Богиня, у цьому випадку над таким аргументом, схоже, не замислювалися. Проте існує сенс у тому, що в Ісе служила жінка. Кажуть, що першою сайку: [5] була Ямато-хіме, й наступним жрицям Палацу очищення передано у спадок служіння відтоді, як ісеське Божество ще було в Ямато. Але спочатку “Аматерасу-О:мікамі”, в усякому разі, Богиня, яка зветься цім ім’ям, була особою, що служила ісеському Богу як верховна шаманка. Тобто шаманка, що служила цьому Богу, вийшла на передній план, а Бог, якому вона служила, виявився прихованим у її тіні. Так Божество храмів Ісе стало жінкою. Тому сайку: служили ісеському Божеству як його дружини” [6]. Така гіпотеза, проте, суперечить не лише традиції сінто, а й новітнім реконструкціям спільного для прото-японців і прото-корейців міту про Жінку-Сонце [7].
Інститут жриць сайо: в період Хейан
Період Хейан став “золотим віком” сайо:. За майже 400 років 44 сайо: по черзі служили в Ісе. У цей період було укладено перший юридичний документ, де визначено статус сайо: – кодекс “Енґісікі” (927). Згідно з ним, жриць обирали з числа дівчат імператорського роду шляхом дівінації. Ритуал дівінації проводився глупої ночі віщуном із Дзінґікану (сіноду) в імператорському палаці, у присутності великої кількості придворних. Обраницю Богів по трирічному очищенні урочисто перевозили до Таке-но міяко – “Бамбукової столиці”, де вона жила, оточена своїм двором.
Двір священної цариці (один з можливих перекладів терміну “сайо:”) складався з трьох підрозділів. Адміністративні функції виконувала канцелярія (сайґу:рьо:/іцукі-но мія-но цукаса), ритуальні – духовне управління (камі-но цукаса), а для особистого життя принцеси були фрейліни (ньокан). Канцелярію очолював голова (камі), чиновник 5 допоміжного ранґу [8], зі своїм помічником (суке) – чиновником повного 6 ранґу, та підпорядкованими йому безпосередньо двома чиновниками 7 ранґу (дайдзьо – повного та сьодзьо – допоміжного), двома чиновниками допоміжного 8 ранґу (дайсакан та сьосакан), та кур’єрами (цукаїбе). До складу канцелярії входило 12 відділів (цукаса): прислуги, фінансів, бенкетів, охорони, саке, води, нагляду за будівлями, медицини, прибирання, стаєнь, обслуговування за їжею, кухні – кожен на чолі з чиновником 6-7 ранґу, за винятком кухні, якою керував чиновник повного восьмого ранґу. Фрейлін очолювала мьо:фу, яка виконувала обов’язки секретарки священної цариці. У розпорядженні мьо:фу перебували три мамки (уба) та фрейліни (ньо:дзю) трьох класів – разом 43 особи. Духовний відділ (камі-но цукаса) очолював священнослужитель накатомі, під проводом якого перебували двоє священнослужителів – міядзі та імбе, що керували жерцями (камбе) та віщунами (урабе). З кінця VIII ст. духовний відділ було виведено з-під юрисдікції сайо: та передано під управління Дзінґікану (сінтоського сіноду). Усього двір сайо: нараховував 520 осіб, не рахуючи сімей чиновників, їхніх особистих слуг тощо. Для утримання такого апарату на належному рівні 18 провінцій – від О:мі на заході до Хітаці на сході – постачали, як податок, різноманітні харчі та крам. Навіть зі столичного округу привозили тканини, металеві вироби, туш, ліки. “Енґісікі” детально реґламентує, що саме повинна постачати кожна з провінція.
Життя жриці сайо: регулювали численні табу. Як було зазначено вище, одним з них був целібат. У давні часи наслідки порушення целібату сайо: були, вірогідно, трагічними. Сувій XIV, 3 “Ніхон сьокі” розповідає про доньку імператора Ю:ряку принцесу Вакатарасі-хіме, яку в час виконання нею обов’язків сайо: було облудно звинувачено в порушенні табу. Її гіпотетичного коханця вбив його власний батько – щоби відвести імператорський гнів від усього роду, а сама принцеса врятувала свою честь самогубством. Щоправда, імператор Ю:ряку відрізнявся жорстокістю та спалахами раптової люті, тому не виключено, що причиною загибелі невинно заганьблених був страх особисто перед ним, а не перед звичаєвим покаранням.
Священній цариці було також заборонено вживати деякі слова, зокрема – пов’язані з буддизмом. До обов’язків сайо: входили різноманітні ритуали, в тому числі й такі, що відбувалися в Ісе-дзінґу. Щорічний календар принцеси-жриці включав 42 великі свята, у тому числі Новий рік, свято врожаю – Ніінамесай та інші. Термін служби сайо: не був визначений – зазвичай її обирали по коронації нового імператора, й скласти з себе сан вона могла лише по його смерті або зреченні, а також у випадку смерті когось зі своїх близьких родичів.
Усе вищевикладене дозволяє вбачати в особі жриці-сайо: (саме ісеської) своєрідну паралель до імператора – втілення його сакрального, духовного аспекту.
Під час диктатури Тайра (з 1156 р.) та наступної війни три з п’яти сайо: були лише номінальними, оскільки не виїздили до “Бамбукової столиці”, а отже, не могли виконувати своїх обов’язків. У правління імператора Такакури (1168-1180) чотирі роки не було сайо:, і в наступне правління Антоку сайо: не було обрано.
З кінцем доби Хейан інститут сайо: занепав. Священних цариць ще обирали протягом усієї доби Камакура, але нерегулярно, з нечуваними перервами (до 33-х років!). З чотирьох останніх сайо: майже за сто років (1237-1333) лише одна виїздила до Ісе. Кінець інституту сайо: припадає на період Південної та Північної династій. Остання священна цариця – Саціко, донька бунтівного імператора Ґо-Дайґо, була призначена 1333р. Причини припинення давньої традиції, скоріше за все, були політичні: з утворенням самурайської державності сам імператор остаточно перетворився на чисто ритуальну постать, і священна цариця стала надлишковим елементом у біполярній структурі влади. Але, напевне, відбулися якісь глибокі зміни й у релігійному світогляді, в усій культурі загалом, якщо зник такий важливий релігійний інститут. Ці зміни потребують окремого дослідження. Традицію почасти відновлено лише після 1945 р., коли посаду першосвященника храмів Ісе-дзінґу стали знову обіймати жінки імператорського роду [9].
Подібні посади існували, крім Ісе-дзінґу, також при столичних храмах Камо та при храмі Касуґа в м. Нара, присвяченому Богам-заступникам роду Фудзівара (в останньому випадку вони звалися іцукі-міко, або сайдзьо). Інститут сайо: при храмах Камо (повний титул цих жриць – Камо-О:камі-но іцукі-но міко, тобто “священна цариця, що служить великим Богам Камо”, або сайін) було запроваджено за взірцем Ісе після перенесення столиці до новопобудованного м. Хейан (сучасне Кіото), а саме – 810 р., за імп. Саґа, і першою сайін стала Уціко-найсінно: (титул “найсінно:” носили принцеси – законні доньки імператора). Правління імп. Ґо-Тоби (1185-1198) завершило історію сайін – останньою верховною жрицею храмів Камо стала Рейко-найсінно:. Положення ісеських сайо: було особливим: по-перше, тому, що храми Ісе пов’язані з імператорським родом, по-друге, через те, що інститут сайґу: в Ісе був найдавнішим.
Титули сайо:
Заслуговують на увагу слова, які позначають титул священної цариці. Головні серед них такі:
(1) Іцукі-но міко або іцукі-міко – від іцуку – “очистивши серце/душу й тіло, служити Богам” [9] та міко – “шаманка”, “жриця”. Останнє слово часто пишеться ієрогліфом “цар(иця)”.
(2) Сайдзьо – канґо (слово китайського походження або створене за китайським зразком) – аналог (1). Ієрогліф “сай” (кит. zhai) має значення “очищення, богослужба, жертвоприношення”, основним з яких є “очищення” (в тому числі – піст). Другий ієрогліф – “жінка”. Стосується верховних жриць храму Касуґа.
(3) Сайо: - канґо – аналог (1). Дослівне значення “цариця, що пройшла очищення для здійснення релігійних відправ”. У китайській мові цього терміну (*zhai-wang) не знайдено, хоча є аналогічні за структурою терміни zhai-niang «служниця імператриці при виконанні обрядів» (niang «дівчина») , zhai-lang “служитель у царському храмі предків” (lang “чоловік”) [10]. У японських ієрогліфічних словниках, де приділяється чимало уваги тлумаченню камбунної лексики, пояснення слова “сайо:” йде з позначкою “японське слово”. «Большой китайско-русский словарь» (1983) також не наводить зазначеного слова (сполучення ієрогліфів). Потрібно, проте, глибше вивчення за докладнішими словниками, а також за корейськими словниками (можливо, подібний термін був у Кореї). Скоріше за все, цей термін створено в Японії за взірцем вищезгаданих китайських термінів для передачи поняття (1).
(4) Іцукі-но мія – “палац/храм очищення”, або ж “очищений для служби Богам”. Крім прямого значення (палац верховної жриці), метонімічне (за поширеним у японській культурі звичаєм) позначення його головної мешканки та володарки. Слово “мія” (палац або великий храм) зазвичай входить до імен і титулатури членів імператорської родини. Стосувався переважно верховної жриці храмів Ісе. Саме цей термін (або його канґо-аналог, див. нижче) вжито в “Ісе моноґатарі”.
(5) Сайку:/сайґу: – канґо – аналог (3). У китайській мові читається zhai-gong і значить “палац, у якому імператор поститься”. Проте, коли в японських текстах це слово вжито в китайському значенні (стосовно китайської культури та її реалій), його читають “сайкю:”.
(6) Міцуесіро – досл. “та, що заміщає патерицю Божества” або “платня за патерицю Божества” – метафоричне найменування сайо, зокрема в Кодзікі.
(7) Міцуе – скорочення від (5). Дослівно “патериця Божества”.
(8) Іцукіме – “юнка, що служить Богам”.
(9) Сайін – канґо – синонім (3) та (4). Кит. читання zhai-yuan (значення – “місце для очищення й посту перед жервоприношеннями”). Другий ієрогліф означає “павільон”, “палату”. Стосувався лише до верховних жриць храмів Камо.
(10) Іцукі-но ін – японський (вабунний) аналог або кунне читання (9) [12].
Ми бачимо, що хейанська термінологія розрізняла три посади – при храмах Ісе, Камо та Касуґа відповідно; водночас були спільні терміни – сайо:, іцукі-но міко тощо.
М.Й. Конрад у своєму перекладі “Ісе моноґатарі” називає сайо: “принцеса-жриця” [13]. Хоча такий термін добре відображує сполучення приналежності до імператорської родини зі жрецькими функціями, він, на нашу думку, не зовсім точно відбиває специфіку статусу сайо: та зміст японської титулатури; тому ми пропонуємо власний термін – “священна цариця”.
Інститут сайо: в художній літературі
Якщо не рахувати згадок у хроніках “Кодзікі”, “Ніхон сьокі” та інших, найвідомішим літературним твором, що згадує сайо:, є “Ісе моноґатарі”, де один із центральних сюжетів – роман анонімного героя зі священною царицею. Вважають, що то були великий поет Арівара-но Наріхіра та Ясуко-найсінно:, сестра тогочасного імператора Сейва (правив 858-876 рр.), яка служила жрицею в 859-876 рр. Самі сайо: також зробили внесок до красного письменства. Вже донька імп. Темму – О:ку-но хімеміко є авторкою вірша, який увійшов до антології “Манйосю”. Йосіко-дзьоо (служила сайo в 936-945 рр.) - небога імп. Судзаку, що стала по складенні сану наложницею імп. Муракамі – включена до числа “Тридцяти шести безсмертних поетів”. Вона була прототипом Рокудзьо-но Міясудокоро, однієї з коханок Ґендзі Променистого, героя “Ґендзі моноґатарі”. Інший “безсмертний”, Фудзівара-но Ацутада, оспівав своє кохання до сайо: Масако-найсінно: (служила в 931-935 рр.). В “Ейґа моноґатарі”, повісті про розквіт роду Фудзівара, згадано іншу Масако-найсінно: – доньку імп. Сандзьо, що була сайо: в 1012-1016 рр., та її зустріч із поетом Міцімасою, чий вірш увійшов до антології “Хякунін іссю” під номером 63 [14]. Як бачимо, письменників цікавили передусім любовні історії за участю священних цариць - попри целібат, якого останні мали дотримуватися. Можна припустити, що прикладом (і в літературі, й у житті) тут був Наріхіра – особа парадигматична для культури хейанської аристократії. В історії ж самого Наріхіри, на нашу думку, є всі підстави вбачати мотив сакрального шлюбу [15]. По закінченні доби Хейан тема сайо: практично зникає з літератури.
Ясуко-найсінно: – героїня “Ісе моноґатарі”
Принцеса Ясуко [16] була донькою імператора Монтоку (правив 850 – 858) й сестрою принца Коретаки, який також фігурує на сторінках “Ісе моноґатарі”. Її мати, імператриця Сідзуко, була донькою Кі-но Натори й сестрою Кі-но Аріцуне (ще одного з персонажів “Ісе моноґатарі”). Братом принцеси у других був Кі-но Цураюкі, автор славетного щоденника “Тоса-ніккі”. Після Монтоку на престол заступив його син від іншої дружини – Корехіто (імператор Сейва). Наступного року – першого року під гаслом Дзьоґан, десятого місяця п’ятого дня [17] за традиційним календарем, віщун прорік, що наступною жрицею-сайо: має бути Ясуко. 861р., по закінченні трирічного очищення, вона відправилася до “Бамбукової столиці” [18]. Наріхірі тоді було 36 років. Зустріч між ними, певне, відбулася у 860-ті роки – навряд чи юну аристократку привабив би немолодий, за тогочасними мірками, чоловік. Вона прослужила 18 років – аж до зречення Сейви 876 р., тоді повернулася до столиці. Невдовзі по її поверненню, 4-го р. Ґанґьо (880 р.) Арівара-но Наріхіра помер у віці 55 років. Ясуко-найсінно: пережила його на 33 роки – її не стало 913 року, 13 року Енґі [19].
Те, що “Ісе моноґатарі” описує реальну подію, неодноразово піддавали сумніву. Це тим простіше зробити, що герої твору анонімні. Є, наприклад, гіпотеза, що вся нижченаведена історія не має жодного відношення до принцеси Ясуко, а є переспівом “Повісті про іволгу” (“Ying ying zhuan”) – твору танського письменника Юань Чженя [20]. Цю суперечку, проте, можна вважати іррелевантною щодо нашої теми: як би то не було, “Ісе моноґатарі” містить найяскравіший образ сайо: в японській літературі, й багатовікова традиція пов’язує цей образ саме з Ясуко-найсінно:.
Нижченаведений переклад виконано з урахуванням кількох публікацій та тлумачень “темних” місць різними сучасними японськими вченими. За основу взято “канонічну” версію “Ісе моноґатарі” – “Ден-Тейка-хіппон”, опубліковано під редакцією Ісіди Дзьодзі (“стандартне” видання тексту в сьогоднішній Японії, що витримало багато перевидань). Виходячи з наукового характеру нашої публікації, ми надавали перевагу дослівному перекладу перед літературним. Внаслідок цього, зокрема, вірші – танки наведено у “підряднику”. Тут слід зазначити, що японська класична поезія взагалі, строго кажучи, не може бути адекватно перекладена жодною мовою, в тому числі й сучасною японською. Причина цього, зокрема – спрямованість на сполучення смислів за допомогою особливих прийомів та розкриття через “душу слова” (котодама) “правдивого серця” (маґокоро) події, тобто її потаємної сутності. У наших перекладах віршів ми намагалися там, де це можливо, подавати сполучені смисли через косу риску. Нумерація данів відповідає стандартній для японських видань; вона не збігається з нумерацією данів у російському перекладі М.Й. Конрада, який користувався не канонічним текстом «Ден-Тейка-хіппон», а синтетичною версією Куботи Уцубо. Нашому фрагменту відповідають дани 68-73 у його перекладі.
Сайґу:- моноґатарі [21]
Дан 69. Посланець у мисливських справах [22]
Був колись [один] пан [23]. Як поїхав той пан до краю [24] Ісе посланцем у мисливських справах, то мати тогочасної Священної Цариці [храмів] Ісе наказала [передати доньці]: “Прийми його гостинно, краще, ніж звичайних посланців” [25] – і, як був це материнський наказ, то [Священна Цариця] ласкаво піклувалася [про нього]. Вранці зібрала й провела на полювання, а як прийшов увечері, поклала спати у своєму палаці [26]. Так ласкаво піклувалася [про нього]. Увечері другого дня [той] пан сказав: “Неодмінно хочу зустрітися [з Вами]”. Пані також не була від того. Та через те, що людські очи заважали, зустрітися не могли. Оскільки то був головний посланець, його поклали у недалекому покої; спальня господині теж була близько, і тому пані, дочекавшись, поки люди заснуть, лише о першій чверті часу “миші” [27] прийшла до пана. А він ніяк не міг заснути й лежав, дивлячись назовні – [й раптом] побачив у туманному місячному світлі господиню, попереду якої стояла маленька служничка [28]. Пан, зрадівши, провів пані до себе у спальню, й пробув разом із нею до третьої чверті часу “бугая” [29], та [вони] так і не перемовилися ані словом, і [пані] пішла до себе. А пан, зажурений, так і не заснув.
Наступного ранку, [він], стурбований, хоча й не було потреби посилати свого слугу з листом, дуже нетерпляче чекав [від неї звістки]; [і от] згодом, коли вже геть розвиднілося, від пані - без жодного слова [пояснення]:
Чи ти приходив [до мене],
Чи я ходила [до тебе]?
Не можу пригадати.
Сон це, чи яв?
Сплю я, чи прокинулася?
– чоловік, захлинаючись від плачу, продекламував:
У спохмурнілій
Темряві серця
Заблукав [і я] –
Сон то був, чи яв –
Нині ввечері підтверди!
– так склавши й пославши [цього вірша пані], вирушив на полювання. Ходить у полі - а серце [все] в небі [ширяє]! Думав побачитися хоч увечері, коли всі полягають спати, - аж тут губернатор краю [Ісе], що водночас був і головою резиденції Священної Цариці [30], почувши, що прибув посланець у мисливських справах, [прийшов у гості й] цілу ніч кружляв з ним саке, так що не було жодної можливості зустрітися [чи хоч] перекинутися слівцем [із коханою]; і пан так само, [як і пані,] знаючи, що на світанку [він] має вирушати до краю Оварі, лив нишком криваві сльози – але побачитися [вони] так і не змогли. Коли вже потрошку почало розвиднюватися, від господині принесли тацю з чарочкою саке; на таці було написано вірша. Бере [її] й дивиться:
Оскільки це – така затока,
Що, переходячи її пішки,
Не замочиш [одяг] [31]…
– написано без закінчення. На цій таці для чарок вуглем від смолоскипа [32] дописує [він такий] кінець вірша:
…Неодмінно знову
Проїду заставу Аусака /“Схил побачення” [33].
- й на світанку вирушив до краю Оварі.
Ця Священна Цариця служила Богам за імператора Мідзуноо, була донькою імператора Монтоку й молодшою сестрою принца Коретаки. [34]
Дан 70. Рибальський човен
Колись пан, будучи посланцем у мисливських справах і повертаючись назад [35], заночував на переправі Ойодо, і мовив до дівчинки-служнички з палацу Священної Цариці:
Де те узмор’я,
на якому водорості жнуть?
Правлячи жердиною,
Покажи мені шлях,
Човне рибальський! [36]
Дан 71. Якщо любо – ну, то спробуйте прийти.
Колись пан поїхав як імператорський посланець до Священного Палацу; в той час одна пані з того палацу, що вела любострасні розмови, тишком сказала йому:
Буремно-грізних Богів
Пречисту огорожу
Певне - переступлю!
Бо жадаю побачення
З тим, хто – з Великого Палацу.
А пан:
Якщо любо Вам –
Ну, то спробуйте, прийдіть…
Бо не є то шлях,
Заборонений
Буремно-грізними Богами.
Дан 72. Сосна в Ойодо
Колись пан, не маючи можливості зустрітися з панєю, що мешкала в країні Ісе, поїхав до сусіднього краю надзвичайно ображеним, і тому пані склала такого вірша:
В Ойодо
Сосна жорстокості
Не має, і все ж –
Лише з образою/дивлячись на затоку,
Повертається хвиля! [37]
Дан 73. Пані Кориця
Колись мріяв про пані, якій навіть звісточку передати не міг, хоча й знав, де вона:
Очами – бачу,
Руками – не можу взяти.
Наче на місяці
Коричне дерево [38] –
Така й Ви.
Дан 74. Багатоденна розлука
Колись пан дуже дорікав [одній] пані:
Скелю, що в землю вросла, переступиш –
Одна на одну нагромаджені гори…
Хоча й не це [між нами стало] –
Через багатоденну розлуку
Кохання несу!
Kapranov S.
SAIO–PRIESTESSES IN THE HEIAN PERIOD AND ISE MONOGATARI
This paper discusses the institution of the saio-priestesses, which flourished in Japan during the Heian Period (794 – 1185). The special attention is given to its presentation in “Ise monogatari”, the text written in the beginning of the X cent. CE. A Ukrainian translation of the fragment describing the rendezvous between the hero and the priestess Yasuko is added.

1. Українську транскрипцію японських слів подано за М.Федоришиним. Двокрапка позначає подовження голосного. У разі потреби наведено реконструкцію вимови доби Хейан за: Сыромятников Н.А. Классический японский язык. – М.: Наука, 1983. – 152с.
2. Слід розрізняти релігію сінто від ідеології сінтоїзму. Для цього ми вживаємо прикметник “сінтоський”, коли йдеться про першу, і прикметник “сінтоїстський”, коли йдеться про другу.
3. Детальніше див.: Рубель В.А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. – К.: Аквілон-прес, 1977. – С.43-46.
4. Досл. Велика Небесносяйна Богиня. Головна Богиня храмів Ісе та сінтоського пантеону, першопредкиня імператорського роду.
5. Сайку: – те ж саме, що сайо:. Див. розділ “Титули сайо:”.
6. Origuchi Shinobu. Ise monogatari. – To:kyo:: Chu:o:ko:ronsha, 1970. – p.380-381.
7. Див.: Никитина М.И. Древняя корейская поэзия в связи с ритуалом и мифом. – М.: Наука, 1982. – С.91-177, 181-231.
8. Найвищим був 1-й ранґ, найнижчим – 9-й (що звався “початковим”). Кожен ранґ поділявся на дві ступені – “повну” й “допоміжну”.
9. Див.: Basic Terms of Shinto. – Tokyo: Kokugakuin University, 1985. – p.49.
10. Fukutake kanwa jiten. – To:kyo:: Fukutake, 1990. – p.1221.
11. Большой китайско-русский словарь. – М., 1983. – Т.2. – С.961-962.
12. Вабун – тексти, написані японською мовою (на відміну від японізованої класичної китайської мови – камбуну). Кунне читання – питоме японське читання ієрогліфа або сполучення ієрогліфів.
13. Исэ моногатари. – М.: Наука, 1979. – С.91 і далі.
14. Див. чудовий український переклад І. Шанковського: Сто поетів – сто пісень. – Мюнхен: На горі, 1966. – С.72.
15. Детальніше цієї проблеми ми торкалися у статті: Капранов С.В. «Ісе моноґатарі» та релігійні уявлення доби Хейан // Матеріали Першого українського симпозіуму з мовознавства і літератур країн Азійсько-Тихоокеанського реґіону. – К., 1999. – Вип.1. – С.62-69.
16. Міцукі пропонує читати її ім’я як “Тенсі” – див. Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996. – p.159.
17. Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. - p. 112.
18. Ця дата є загальновизнаною в японській науці. “Іцідай йо:кі” містить запис, що Ясуко-найсінно: померла у 3-му році Енґі; це, мабуть, помилка. Див. Saiku: hennen shiryo:shu:. - Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, 1993-95. – 2. – p.57.
19. Saiku: hennen shiryo:shu:. - Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, 1993-95. – 2. - p.60-61.
20. Katagiri Yo:ichi. Ise monogatari, Tosa nikki. – To:kyo:: Shincho:sha, 1990. – p.50.
21. Так зазвичай називають цей фрагмент “Ісе моноґатарі” в японській філології – див. Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. – p.112. Через брак місця ми змушені опустити дан 75.
22. Такі посланці мали постачати дичину для двору та водночас виконували адміністративні доручення.
23. В оригіналі otoko – “чоловік”. М.Й. Конрад у своєму перекладі для передачи галантного духу доби замінив “чоловіків” і “жінок” оригіналу на “кавалерів” і “дам” (див. Исэ моногатари. – М.: Наука, 1979. – С.14, виноска 5). Ми, вважаючи,з одного боку, що в українському перекладі слова “чоловік” і “жінка” надто приземлили би стиль, і до того ж виникла би двозначність щодо шлюбного статусу героїв, а з іншого – щоби уникнути недоречних європейських асоціацій, вирішили перекласти “otoko” та “wonna” як “пан” та “пані” відповідно.
24. “Kuni”, дослівно – країна. Зазвичай перекладають у подібних випадках як “провінція”, але слово “край” краще передає оригінал.
25. Бо Наріхіра був одружений з її небогою, донькою Кі-но Аріцуне – Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. – p.112.
26. За поясненням Амаґаї, зазвичай посланці імператора мешкали у палаці губернатора, тож це свідчить про особливе ставлення до героя – й виконання материнського наказу - Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. – p.113.
27. Десь між 23:00 та 23:30 або 0:00 та 0:30. Час “миші” – 23:00 до 1:00; за іншою теорією, від 0:00 до 2:00. Такий двогодинний проміжок зветься “токі”, й ділиться на чотирі чверті по півгодини кожна. – Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. – p.108; Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996. – p. 155.
28. У М.Й. Конрада: “…пред ним предстала она, в предшествии младого отрока” (Исэ моногатари. – М.: Наука, 1979. – С. 92, підкреслено мною – С.К.). Слово “warafa”, власне, означає дитину взагалі, але розглянуті японські коментатори (Ісіда, Амаґаї та Міцукі) пояснюють, що йдеться саме про дівчинку-служницю.
29. Час “бугая” – від 1:00 до 3:00 (або від 2:00 до 4:00), відповідно, його третя чверть – від 2:00 до 2:30 (або від 3:00 до 3:30). У будь-якому разі, герої провели разом близько трьох годин.
30. На думку Ісіди, найвірогідніше – йдеться про Фудзівару Морофудзі, що перебував на ціх посадах з 867 р., або, що менш вірогідно, про Фудзівару Йоросі (поєднав ці посади 865 р.). – Ise monogatari /Ishida Jo:ji yakuchu:. – To:kyo:: Kadokawa shoten, 1997. – p.67. Отже, дія відбувається саме 865 або 867-68 року.
31. З урахуванням усіх двозначностей цього тривірша, Амаґаї пропонує таке тлумачення: “Бо цей (любовний) зв’язок між двома людьми був неглибокий, наче затока, переходячи яку, піший перехожий не замочить пелену…” – Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. – To:kyo:: O:bunsha, 1996. – p.110. Воно, проте, не вичерпує всіх смислів оригіналу. Наприклад, замочити (сльозами) одяг, особливо – рукав – усталений образ, що позначає тугу за коханою (коханим), отже, вірш можна розуміти й так: “… таке неглибоке почуття, що ти й не тужиш за мною”.
32. “Під час виїзду на світанку написав деревним вуглем, що випав з палаючого смолоскипа, яким слуга освітлював шлях. Ця деталь передає мить квапливого розлучення, коли не було часу написати тушшю”. – Amagai Hiroyoshi. Op. cit. – p.112.
33. Назву застави Аусака (Afusaka) на межі сучасних округа Кіото та префектури Сіґа дослівно можна перекласти як “Схил зустрічі”, що поєднує її з ідеєю побачення чоловіка та жінки. Слово “застава” (saki) позначало також любовне побачення. Дорога до Ісе проходила через заставу Аусака. – Amagai Hiroyoshi. Op. cit. – p.112.
34. Рядок, виділений курсивом, вважають пізнішою вставкою. Імператор Мідзуноо – Сейва: після зречення до своєї смерті (880 р.) він вів самітницьке життя в Мідзуноо, що в краю Ямасіро. Там його й поховано (Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996. – p. 159).
35. Явна помилка автора або переписувача – Ойодо лежить на схід від Таке-но Міяко, а Кіото (Хейан) – на заході. Насправді герой їде далі, до краю Оварі.
36. Слово “mirume” сполучає омоніми “побачення” (дослівно “miru me”– “очі, що дивляться”) та назву водорості “міруме” (пишеться ієрогліфами “море, сосна, тканина”, звідки можливий переклад “морська сосна”, що зустрічається в М.Й. Конрада). “Kata” - какекотоба, що сполучає поняття “спосіб (робити щось)” і “узмор’я, затока, лагуна” (Див. Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996. – p.160). Відтак “рибалка” є метафорою “коханки”. Отже, перший рядок вірша має також сенс: “Яким чином побачитися нам?”
37. Сосна – метафора жінки (авторки), хвиля – її коханого. Какекотоба “uramite” сполучає смисли “дивитися на затоку” та “ображатися, дорікати” – див.: Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996. – p.163-164.
38. Tuki-no uchi-no katura – досл. “дерево кацура, що [росте] на місяці”. Кацура - багряник японський (Cercidiphyllum japonicum Sieb. et Zucc.). За китайською легендою, на місяці росте коричне дерево – коричник китайський або коричний лавр (Cinnamomum cassia Blume), який позначається тим самим ієрогліфом, що й багряник. Швидше за все, йдеться саме про коричник. Оріґуці, проте, вважає, що йдеться про клен, який у давнину називали “wokatura” (тобто “кацура-самець”), на відміну від багряника – “mekatura” (“кацури-самиці”). Див. Origuchi Shinobu. Ise monogatari. – To:kyo:: Chu:o:ko:ronsha, 1970. – p.396. У перекладі Конрада дерево – лавр (Исэ моногатари – М.: Наука, 1979. – С.95).
39. Amagai Hiroyoshi. Ise monogatari bunpo: zenkai. (Повне граматичне пояснення “Ісе моноґатарі”) – To:kyo:: O:bunsha, 1996.
40. Ise monogatari /Ishida Jo:ji yakuchu:. – To:kyo:: Kadokawa shoten, 1997.
41. Kamata Jun’ichi. Sai’in // Encyclopedia Nipponica-2000. Nihon daihyakka zensho. – To:kyo:: Shogakkan, 1995. – Dai9kan. – p.796, 798.
42. Katagiri Yo:ichi. “Ise monogatari”, “Tosa nikki”. – To:kyo:: Shincho:sha, 1990.
43. Kikuchi Yasuaki. Taki o meguru Ise-jingu: to Saio:ku:. (Навколо Такі: храм Ісе-дзінґу та палац сайо:). – Toba: Mie-ken no bunkazai to shizen o mamoru kai; Matsuzaka: Matsuzaka ken no bunkazai to shizen o mamoru kai, [1979]. – (Ho:zon no koe, 6).
44. Ko:ri Toshiko. Ise Saio: no koi. (Кохання сайо: в Ісе). – To:kyo: Kindai bungeisha, 1992.
45. Kojiki /Koda Shigetomo ko:tei. – To:kyo:: Iwanami shoten, Sho:wa18nen (1944).
46. Maruchi Ayako. O:cho:ki no Ise saio:. (Сайо: в Ісе в “монархічну добу”). – Meiwa-cho: Meiwa-cho: kyo:iku iinkai, s.a.
47. Mitsuki Norihiko. Ise monogatari seishaku. (Детальне роз’яснення “Ісе моноґатарі”) - To:kyo:: Chu:do:kan, 1996.
48. Naoki Ko:jiro:. Ise-jingu: to Saio:ryo:. (Храм Ісе-дзінґу та оселя сайо). – Toba: Mie-ken no bunkazai to shizen o mamoru kai, [1980]. – (Ho:zon no koe, 9).
49. Nihon shu:kyo: jiten. (Енциклопедичний словник японських релігій) – To:kyo:: Ko:bunsha, 1994. – p.82a, 122b.
50. O:cho: bunka no bi – Ise monogatari no sekai. (Краса “доби монархії” – світ “Ісе моноґатарі”) – Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, Heisei2nen (1990).
51. Origuchi Shinobu. Ise monogatari. – To:kyo:: Chu:o:ko:ronsha, 1970. – (Orikuchi Shinobu zenshu:. No:to hen. Dai13kan).
52. Saiku: hennen shiryo:shu: (Хронологічне зібрання матеріалів з історії сайку). - Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, 1993-95. – 2.
53. Saiku: o meguru hitobito – Saio: no koibito. (Люди довкола палацу сайо – коханці принцес-жриць) – Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, Heisei5nen (1993).
54. Saiku: rekishi hakubutsukan. So:go: annai. (Історичний музей сайку. Загальний путівник). - Mie-ken Taki-gun: Saiku: rekishi hakubutsukan, 1995.
55. Takatori Masao. Kami no mitsueshiro no shu:hen. (Оточення “Божих Патериць”). – Toba: Mie-ken no bunkazai to shizen o mamoru kai; Yokkaichi: Yokkaichi-shi bukazai o mamoru kai [1980]. – (Ho:zon no koe, 7).
56. Tokoro Isao. Ise-jingu:. – To:kyo:: Ko:dansha, 1993.
57. Tsuda Yukiko. Saio: - To:kyo:: Gakuseisha, Sho:wa55nen (1980).
58. Yamanaka Chieko. Saiku:shi – Densho: no saio: kara Ise monogatari no saiku: made. (Прагнення сайо: від легендарних принцес-жриць до героїні “Ісе моноґатарі”). – To:kyo:: Yamato shobo:, 1986.
59. Исэ моногатари /Пер., статья и прим. Н.И. Конрада. – М.: Наука, 1979. – 287 с.
60. Капранов С.В. «Ісе моноґатарі» та релігійні уявлення доби Хейан // Матеріали Першого українського симпозіуму з мовознавства і літератур країн Азійсько-Тихоокеанського реґіону. – К., 1999. – Вип.1. – С.62-69.
61. Кодзики - Записи о деяниях древности: Свитки 2-й и 3-й /Пер., предисл. и коммент. Л. М. Ермаковой, А. Н. Мещерякова. - Спб.: ШАР, 1994. – 256 с.
62. Кодзики - Записи о деяниях древности: Свиток 1-й. Мифы/ Пер., коммент. Е. М. Пинус. - СПб.: ШАР, 1994. – 320 с.
63. Нихон сёки – Анналы Японии: в 2 т. /Пер. и коммент. Л. М. Ермаковой, А. Н. Мещерякова. - СПб.: Гиперион, 1997. – Т.1 – 496 с., Т.2 – 432 с.

К сожалению, в настоящий момент мы располагаем лишь украинским вариантом текста, который нам любезно прислал автор статьи. Со временем текст будет переведен на русский язык.

Назад

Copyright © 2003-2012 Upelsinka's Page

 

 

 

Вернуться на главную страницу